"Пизанская вежа" російської революції. Хроніка падіння 15:36  Петро Романов, політичний оглядач РІА Новини. Нема рації в подробицях переказувати хронологію подій між лютневою революцією й жовтневим переворотом 1917 року (цьому присвячені численні праці), однак найбільш важливі моменти відзначити все-таки прийде. Інакше не зрозуміти, чому, навіть позбувшись від царату, російські демократи до загальноєвропейської магістралі, а вона маячила вже у двох кроках, так і не добралися. Вісім місяців простоявши в замисленості поруч із покажчиком «на Європу», Росія, зрештою, вибрала не вже второвану іншими народами дорогу, а різко повернула вліво й поглибилася в незвідані політичні нетрі. До розпачу російських західників-лібералів і до захвату  російських західників-якобінців. Країна й два її головних центри влади - Тимчасовий уряд і Ради - за короткий період пережили ряд важких криз, причому кожний з них робив уряд, Ради й народні маси усе левее й усе нестійкіше. За всіма законами (політична й фізичним) подібна конструкція довго простояти не могла.  У всякому разі, без належних підпірок і без наполегливого опору всім, хто «пизанскую вежу»  російської революції навмисне або ненавмисно  розгойдував. У перші дні Лютого стало ясно, що конституційної монархії, всупереч мріям Мілюкова, у Росії не бувати. Як не стався до витівки англофіла, варто визнати, що  по своїй суті це була все-таки перша спроба хоч якось підперти вежу (країну) після зречення Миколи II. Втім, усе той же невгамовний Мілюков умудрився першим і качнути вежу праворуч ліворуч. Заява міністра закордонних справ про продовження війни до переможного кінця викликало у квітні масові протести на вулицях Петрограда, що привело не тільки до відставки кадета, але й перетрясці всього кабінету міністрів. У результаті уряд, куди ввійшло кілька видних соціалістів, стало коаліційним і обіцяло народу боротися вже не за Дарданелли, а за справедливий мир без анексій і контрибуцій. Таким чином, у найголовнішому питанні - про війну - позиції уряду й Рад збіглися повністю. А це на коротке  час стабілізував ситуацію. Вежа нахилила вліво, але встояла. Взагалі, до питання про двовладдя, можна підходити по-різному. З одного боку, наявність двох центрів влади, безумовно, плодило хаос і заважало управляти країною. Але, з іншого боку, у період цивільної нестабільності  двовладдя дозволяло Росії мати не одну, а дві точки опори. Поки в Радах домінували помірні, обидва центри влади однаковою мірою почували себе тимчасовими органами й вирішували ряд загальних завдань: довести країну до Установчих зборів, протистояти екстремізму,  а після відставки Мілюкова співробітничали й по військовому питанню. Як справедливо помітив Троцкий, уряд і Ради функціонували на основі якоїсь «негласної конституції». Ради, уважно стежачи за всіма діями уряду, завжди, коли вважали це необхідним, втручалися в політику уряду й звичайно (правда, не без шантажу, загрожуючи, що виведуть на вулиці маси), або наполягали на своїй резолюції, або приходили з міністрами до компромісу. Те, що Тимчасовий уряд подібна «негласна конституція» неабияк дратувала, зрозуміло, але вона ж і згладжувала багато гострих кутів. Ради, демонизированные в суспільній свідомості Заходу, насправді були лише своєрідною формою народовладдя й споконвічно до більшовизму відношення майже не мали. Представники більшовиків  лише брали участь у роботі Рад поряд із представниками безлічі інших партій і організацій. Більше того, у багатьох Радах більшовиків взагалі не було. Так відбулося, наприклад, на першому з'їзді селянських Рад. З 1115 делегатів - 537 есери, 1 соціал-демократа, є безпартійні делегати, навіть праві, але немає жодного (!) делегата-більшовика. Недарма, щоб удержатися у влади, Ленін у ніч жовтневого перевороту поряд з Декретом про мир, проголосив Декрет про землю, повністю списаний з есерівської програми. Нарешті, є в історії моменти збройного протистояння більшовиків і Рад, така, наприклад, суть знаменитого Кронштадтського повстання, жорстоко подавленого комуністами в 1921 році. У перших Рад, на відміну від звичайного парламентського органа, були свої недоліки. У революційній суєті в Ради частіше обирали не таємним голосуванням, а на мітингах. Тобто, з голосу, під схвальні лементи або свист із залу, на око підраховуючи підняті в юрбі руки. Нерідко також партії, не встигаючи за ходом подій, за домовленістю між собою й порадившись у своїх керівних органах, просто кооптували в Ради власних представників. Проте, у цілому радянська влада до того, як неї підім'яли під себе більшовики, відбиваючи думку низів, залишалася демократичної й відкритої для будь-яких політичних дискусій. З подібною владою Тимчасовий уряд до скликання Установчих зборів просто зобов'язано було погоджувати свої дії. Права міністрів, як і членів Виконкому Рад у плані юридичн і моральному були приблизно однакові - і ті, і інші опиралися на революційну волю народу. У червні криза вразила вже не кабінет міністрів, а самі Ради, де помірні сили домоглися скасування, призначеної більшовиками демонстрації проти Тимчасового уряду. Більшовики відступили, але у свою чергу взяли реванш, зірвавши демонстрацію 18-го червня в підтримку Тимчасового уряду, призначеного Президією I Всеросійського з'їзду Рад. Більшовицькі агітатори приєдналися до мирної радянської демонстрації й у потрібний момент підняли провокаційні плакати із закликом збройного скинення уряду. У результаті російські соціалісти міцно перелаялися між собою. Скандал вийшов не тільки улично-базарным, але й політично голосним, продемонструвавши вже в той період повна неповага більшовиків до Рад, як формі народовладдя. Гасло «Вся влада Радам», з погляду ленінців, був доречний лише в одному випадку, якщо Ради контролювалися ними. У липні  нова найтяжка криза. Спочатку, протестуючи проти компромісу із Центральною Радою, що проголосила незалежність  України, уряд покинуло трохи міністрів-кадетів, а потім, скориставшись замішанням влади, на вулиці вийшли збройні солдати маршових рот, не бажаючі відправлення на фронт і агресивно настроєні кронштадтські моряки. Підбурювані більшовиками й анархістами, вони зажадали скинення Тимчасового уряду й передачі всієї влади в руки Рад, хоча самі Ради до цьому не тільки не призивали,  а, навпаки, підтримали вірні уряду війська в придушенні  виниклих безладь. Професор Індіанського університету  Олександр Рабинович у своїй книзі «Більшовики приходять до влади» досить жваво описав, що панувала в ті дні обстановку на вулицях столиці: «Направляючись від особняка Кшесинской (тобто від штаб-квартири більшовиків) до Таврическому палацу, моряки вступали в безладну перестрілку зі снайперами, що засіли у вікнах верхніх поверхів і на дахах Невського проспекту, уривалися в десятки будинків і квартир, валячи в жах їхніх жителів». Дані про кількість жертв липневих подій відрізняються, але мова йде про сотні жертв, як серед мирних обивателів, так і серед різномастих російських революціонерів. Таким чином, уже на початку липня 1917 року соціалісти почали стріляти в соціалістів, а Революція пожирати своїх дітей.    Вдобавок до всього в тім же липні пішов у відставку й прем'єр уряду князь Георгій Львів. Голова уряду, що звичайно відрізнявся політичною терпимістю, зненацька  виразив свій протест проти ідеї міністрів-соціалістів проголосити Росію, не чекаючи Установчих зборів,  Республікою. Здається, це був лише зручний привід, прем'єр давно вже зрозумів, що сидить не на своєму місці, до того ж безмірно утомився від відповідальності, що звалилася на його плечі.  У результаті владна конструкція ще більше нахилила вліво. Новий кабінет міністрів очолив уже не ідеологічно пластиліновий безпартійний князь, а есер, тобто соціаліст-революціонер, полум'яний оратор і улюбленець демократично настроєних дам Олександр Керенський. Ще до революції Керенський став відомий утвореній публіці, спочатку, як розумний юрист лівих поглядів, а потім і як один із самих уїдливих ораторів у Думі, при кожному зручному випадку гаряче, що викривав царат. Мало, хто знав, про інший епізод у його житті: у свій час Керенський просилося навіть у терористи, але його прохання відхилив сам Азеф - знаменитий керівник терористичної організації есерів і одночасно агент царської охранки. Яке з «відомств» висловило Керенському тоді недовіра, не ясно, але в кожному разі відмова врятувала його від ранньої загибелі або в'язниці. Інакше кажучи, Олександр Керенський не був для російської революції людиною випадковим, як уважають дотепер багато хто. Вистачало й характеру, просто для нього, як і для князя Львова, вантаж виявився непід'ємним.  Були в Керенського, звичайно, і очевидні мінуси, які уважними спостерігачами були відразу зафіксовані. Багатьом сучасникам прем'єр запам'яталася як людина пози, така слабість за ним дійсно водилася. Микола Суханов, що прекрасно знав Керенського, помічає: «У цього бурхливого-полум'яного імпресіоніста, лідера однієї, відкритої, партії (трудовиків) і діяльного члена інший, підпільної (есерів), - замість політичної системи був лише умонастрій, колеблемое в значних межах політичним вітром і притягальними-відразливими силами інших суспільних груп».   До того ж глава кабінету не стільки вирішував проблеми, скільки намагався удержатися у влади. Сьогодні його назвали б фахівцем  по політичному серфінгу. Якийсь час, майстерно маневруючи, він був своїм і серед членів Виконкому Рад, і в уряді, що, звичайно, вимагало волі й гнучкості розуму. Разом з тим, уміння сковзати по революційній хвилі ніяк не могло підмінити вміння управляти нею, так що питання полягало лише в одному: як довго Керенський удержиться на своїй дошці. На зміну прем'єрові-«капелюху» прийшов прем'єр-позер. Що було для країни гірше, сказати важко. Втім, варто віддати належне й Керенського, він відразу ж зробив те, чого так не бажали робити кадети: есер прискорив проведення виборів в Установчі збори. Для лібералів було очевидно, що майбутні вибори вони програють, а тому до них і не прагнули, збільшуючи тим самим недовіра до уряду. Новий прем'єр опублікував декларацію, де обіцяв «прийняти всі міри, щоб вибори відбулися 17 серпня».    Це рішення лібералів не дуже обрадувало, зате надихнуло прагнення Керенського дати відсіч більшовикам. В інтерв'ю Ассошіейтед Пресс новий прем'єр заявило: «Наше фундаментальне завдання - захист країни від руйнування й анархії. Мій уряд урятує Росію, і, якщо мотиви розуму, честі й совісті виявляться недостатніми, воно доможеться її єдності залізом і кров'ю». На підтвердження своїх слів уряд відновив страту, що у Лютому з радощів саме ж і скасувало, «за військові злочини в зоні бойових дій». Особливо ж надихнуло кадетів рішення Керенського призначити Верховним головнокомандуючим Лавра Корнілова, що славився своїм залізним характером. Ілюзії кадетів відносно росіянці демократії закінчувалися, тому вони вже дозріли до бонапартизму. Керівництво Рад (під враженням липневих подій) проти відновлення страти на фронті не протестувало.  Навпаки, воно повністю підтримувало політику Тимчасового уряду по наведенню порядку, але в Радах нижньої ланки, де переважали більше радикальні настрої, ця міра викликала хвилю збурювання. Там був свій довгий список кандидатів на розстріл, починаючи з колишнього царя. Їм здавалося несправедливим розстрілювати утомленого від війни дезертира, але залишати в живих  головних винуватців російських лих.  Слідом за липневими подіями, а точніше 15 липня, у столиці відбулися врочистий похорон козаків, що загинули в зіткненнях з «зрадниками Росії» (так було написано на вінках). У жалобній церемонії брали участь: члени кабінету міністрів, керівництво Рад, представники заводів (ЦИК розіслав  вказівку кожному підприємству надіслати не менш 30 чоловік), представники дипломатичних місій (Фрэнсис від США, Нуланс від Франції, Бьюкенен від Великобританії),  купці з підприємцями, архієпископ Петрограда з екзархом грузинської православної церкви, що була придворна капела, а також зведений хор Исаакиевского й Казанського соборів. Були там, природно, і ліберали на чолі з Мілюковим. Для недосвідченого глядача все це виглядало апофеозом єдності, згоди й опори більшовицькому екстремізму з боку всієї добромисної Росії. Це зрозуміло. Не ясно, як цей захід могло хоч на секунду обдурити серйозних політиків. Тим часом минулого й такі. Партія конституційних демократів, де сконцентрувався чималий інтелектуальний потенціал Росії, виявилася нездатної тверезо оцінити реально, що відбуваються в країні процеси. Як тільки Керенський ухвалив рішення щодо закритті більшовицьких газет і погодився на арешт лідерів підривної партії, у тому числі й Леніна, кадетська преса відразу самовпевнено возвестила: «Більшовизм умер, так сказати, раптовою смертю». Продовження треба... Думка автора може не збігатися з позицією редакції